soco

Пролог:

Ми згадуємо часто матерів.
І добрих, і поганих… різних.
І бережемо в пам’яті стежки,
Ті, що ведуть на цвинтарі, до рідних.

Живих і мертвих, згадуємо ми
І тих, хто у собі життя незримо носить.
А дні летять, і з відгуком німим
Життя все ближче нас до вічності відносить.
***

Є в місяцях початки, є кінці,
Є дні народження, святкові дати,
Мені ж згадати хочеться батьків,
І добре слово про усіх сказати.

Без зайвих сліз, сентиментальних фраз
Ми згадуєм – батьки, хоч і любили,
Суворіше наказували нас,
Більш боляче, ніж мами нас, бувало, били.

В той час як мами пильно повсякчас
Тряслись над дітьми днями і ночами,
Батькам було, здавалось, не до нас,
До радостей до наших і печалей.

Батьки боялись зайвий раз сказать,
Що люблять нас, що ми всі дорогі їм,
Не знали, як тепло зі слів зв’язать,
А нам здавалося — серця їх затверділі.

І все-таки, і все ж, якщо татусь
Провів по голові моїй рукою,
Чи обійняв мене, мов той найкращий друг,
Його любов в ту мить текла рікою,

І жодного сумнІву не було,
Що він на все піде за нас, кістками ляже.
Якщо прийдеться – кинеться в вогонь
Чи в воду стрибне, як життя накаже.

І ми враз розуміли, ось чому
Були вже в сорок скроні його сиві,
З яким трудом давався хліб йому,
Що ми безмірно є для нього дорогими.

У роздумах не міг знайти я зміст:
Чому у світі часто так буває,
Що, незважаючи на силу і на зріст,
Батьки скоріше мами помирають?

Що вдів на світі більше, ніж вдівців,
Що важкою є бАтьківська робота.
І враз стискалось серце за батьків,
Скупих на ласку, щедрих на турботу.

Відповідальний перед Богом за свій дім,
Він береже завітне уповання…
Вшануймо ж з матерями і батьків
За заповіддю, що з обітованням.